"Мучусь, караюсь, але не каюсь", – з такими словами Ванда Горчинська вийшла із судової зали після вироку 15-ть років каторги. Жінка була зв’язковою та медсестрою УПА. За вміння зберігати таємниці отримала псевдо "Домовина". Упівка брала участь у Норильському повстанні – одному з найбільших заворушень в історії ГУЛАГу. Зараз Ванді 97 років. Жінка живе в Копичинцях, має двох дітей, трьох внуків і правнука.

"Вони мене так замучили, що я втратила свідомість. Як я отямилася, то побачила відро з водою і я мокра", – каже Ванда Горчинська.

Ванда Горчинська розповідає про знущання кадебістів. Жінці був 21 рік, коли її арештували. ЇЇ зрадила подруга Софія. Запросила до себе переночувати і розповіла кадебістам, де Ванда.

"У мене був пістолет, то завжди брала пістолет під подушку, вона добре це вислідила, як я заснула, і вона забрала той пістолет. Вона не йшла дорогою, а йшла попід городи з тим пістолетом, вона мене роззброїла. Ця жінка мені діставала медикаменти, я їй вірила, як самій собі", – розповіла Горчинська.

Ванда Горчинська у 18 років стала членкинею ОУН. Її туди запросила подруга Стефанія Зарембська.

"Кожен, хто був в організації ОУН, він повинен був знати вірш Шевченка, Лесі Українки, Франка", – каже Горчинська.

Жінка розповідає, після невдалого замаху на офіцера НКВС перейшла у підпілля і стала медсестрою в УПА:

"Улас – крайовий провідник Західної України, я його лікувала. У нього була хвороба цинга. Всі ясна були в нього в ранах. Мій провідник мені сказав, що треба приготувати якісь ліки, щоб він міг полоскати ту нечисть".

До меморіалу воїнам УПА прийшла дочка Ванди Ярослава Василик-Демчук.

"У цьому яру лежить перший провідник мами на псевдо "Семко", а прізвище його Пилявський Зеновій. Тато дуже приклався до цього меморіалу, він встановлював ці хрести, він робив цю доріжку. І часто з мамою вони приходили сюди, відвідували своїх побратимів. Тепер приходимо ми, мамині нащадки. Приходять внуки, приходить ще правнук Матвій. Ми кожного разу 14 жовтня, коли святкуємо День Української повстанської армії, завжди навідуємося до цього святого місця", – каже Ярослава Василик-Демчук.

Ванда Горчинська розповідає, після арешту з Копичинської в’язниці її перевезли до Чортківської. Там над нею відбувся суд.

"То була така кімнатка маленька і старий суддя. Прочитав моє обвинувачення. 15 років каторги і 5 літ позбавлення прав. Я вам хрест даю, що я сказала: "Мучусь, караюсь, але не каюсь".

Після цього жінка відбувала покарання у різних таборах. Також Ванда була в Норильському таборі. Жінка розповідає, там вона мала свій номер – 987.

"А там бригади були, працювали за двох, вони вже звикли до пайки, до роботи, і їм дивно було, що я така. Виконувала ту саму роботу, що й вони. То був глиняний кар’єр, піщаний кар’єр. Дівчата бурили бурки, були такі багаття, ними розпарювали те все. Працювала і 10, і 9 годин", – каже Горчинська.

Жінка брала участь у Норильському повстанні 1953 року. Вона розповідає, невільники протестували через умови, в яких жили і працювали:

"Було нас 800 каторжан і 3000 дівчат. Стали нас обливати нас з машини кип’ятком. Там були такі палки залізні, хто ними, хто ломом, стали бити кого попало".

Ванда розповідає, в таборах після роботи писала з невільницями вірші:

"У таборі була також двоюрідна сестра Степана Бандери, вона також залишила у блокноті гарні рядочки. Так доля склалася, що стали ми рідними і близькими".

Коли Ванда повернулася до Копичинців, їй було 35 років. Тоді вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, також колишнім засудженим Романом Демчуком.

"14 числа на Новий рік, я перший раз побачила його і з ним зустрілась в його сестри. Разом ми пішли до церкви. А 19 числа на Йордань ми розписалися. І прожили ми 53 роки, 3 місяці і 6 днів", – каже Ванда.

Державною нагородою України "Орден княгині Ольги", яким Ванду відзначили у 2018 році.

За період з 1944 до 1953 року в західних областях України радянська влада заарештувала 103 тисячі учасників підпілля та 31 тисячу людей, які допомагали повстанцям. 155 тисяч людей вбили та 203 тисячі вислали. Загалом репресій зазнали майже пів мільйона жителів Західної України. Про це розповіла заввідділу Тернопільського історико-меморіального музею політв'язнів Уляна Рикун.