Андрій Савинський – головний сержант механізованої роти 1 окремої танкової бригади. Восьмий рік захищає Україну на сході держави.

"2014 рік, війна на сході України, вдома ремонт, кладу плитку і приносять мені повістку в армію. В 2014 році наш взвод виконував завдання на теренах Луганщини. Спочатку нам сказали на десять днів, потім на 40, потім на 90, а мобілізація тривала рік. В березні я потрапив у військову частину і через рік потрапив додому".

У вересні він повернувся з чергової ротації. Зізнається, давно перестав рахувати їх кількість. Родину він називає своїм тилом. Говорить, їх підтримка робить його сильнішим.

"Коли я демобілізувався, я просто вночі спав, підскакував з ліжка і падав. Тому що мені снився спалах. Я розумів, що це обстріл, який був. Це вже максимально близько: маєш поцілувати землю, чим краще поцілуєш землю, тим довше проживеш"

Віддаватися службі, каже Андрій, він готовий до останнього.

"Незалежно від рангу, чину, чи ти командир, чи ти солдат, це вже як одна cім’я. Але озброєна сім’я. Яка може дати комусь по зубам. Поки є нечесть на нашій країні, як я можу не їздити туди? Щоб було мені де робити ремонт, щоб було мені де жити, щоб мама моя спокійно шла на город і казала. аби я приїхав і викопав їй картоплю. Перекопати їй город. Це саме основне. Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Це істина".

У сюжеті дивіться про те, як родина підтримує Андрія в його прагненні захищати країну, та як ставиться до його тривалих поїздок.

Читайте також:

"Я буду їздити, поки не закінчиться ця війна", – історія військового офіцера з Чернігівщини

Джерело