Юрій Олефіренко – ветеран війни в Афганістані, захисник України та люблячий чоловік і батько. Він загинув під час виконання бойового завдання у Донецькій області 16 січня 2015 року, врятувавши трьох бійців. Про його дитинство, захоплення та мрії, розповіли рідні та побратими у подкасті Суспілього Кропивницький "Провулиці".

Де розміщена вулиця

Вулиця Юрія Олефіренка розміщена у притул до Ковалівського парку, але не зі сторони театру Кропивницького, а зі сторони мікрорайону Ковалівка від вулиці Чміленка до Чигиринської. Її перетинає вулиця Київська, прилягають вулиці Івана Похитонова, Дворцова, Молодіжна, Євгена Чикаленка, провулок Училищний. До 31 березня 2015 року вона мала назву Фрунзе.

"У дитинстві швидко бігав та гарно малював"

Юрій Олефіренко народився 27 квітня 1965 року у селі Криничувате тоді ще Бобринецького, нині Кропивницького району. Мама працювала дояркою, тато - трактористом. Він був першою дитиною в родині, через два роки після нього на світ з'явився брат – Петро. У дитинстві хлопці дружили. Разом грали у футбол та "війну": знаходили на вулиці гілки, схожі на зброю, ділилися на команди та бігали одим за одним.

"Кожного літа Юра ходив десь працювати, – згадує брат Петро Олефіренко. – З інтересом ми ці гроші заробляли і матері віддавали. Їй грошей вистачало, але сильно вона нас не балувала ними. Ми їй гроші віддали, взяли собі три-чотири рублі та накупили цукерок. Якось ми так виховані були".

Юрій був дуже спокійним хлопцем, але впертим, каже Петро Олефіренко. У школі мав здібності до усіх предметів, а бігав – швидше за інших. Та що вдавалося йому найкраще, це малювання. Брат згадує, як красиво він змальовував пейзажі та людей.

Після десяти класів випускник мріяв стати льотчиком та спробував вступити у Кіровоградське військове авіаційне училище льотчиків дальньої авіації, нині льотна академія в Кропивницькому. Але не пройшов комісію, і у віці 19 років потрапив на війну в Афганістан.

"Більшість часу він був на роботі. Це була його друга родина"

Спека в середньому 50°C, пісок залітає в очі, у вуха, під одяг та взуття, навколо – пустелі або гори. У таких умовах опинився Юрій Олефіренко, коли у 1984 році потрапив в Афганістан. Там з 1978-го року тривала Саурська революція.

Що сталося: народно-демократична партія, яка прийшла тоді до влади, проголосила країну Демократичною Республікою та встановила режим соціалістичного типу. Афганські селяни не сприйняли їх реформи. Між урядовими військами та повстанцями-моджахедами почалася війна. Комуністична влада Афганістану закликала СРСР ввести війська. В умовах Холодної війни Москва була зацікавлена в існуванні ще одного режиму у Середній Азії дружнього Радянському Союзу і ворожого Заходу. Хлопцям, яких відправляли на війну, говорили, що воювати там – їх "інтернаціональний обов'язок". Але в самому радянському союзі про участь СРСР в Афганській війні ніхто не знав. У перші роки бойові дії приховувалися. Газети та телебачення мовчали. Військовослужбовцям забороняли писати про це в листах та вивозити фотографії. Детальніше про війну в Афганістані та її вплив на українців ви можете дізнатися в двох епізодах подкасту "НАШІ 30. Жива історія".

Та повернемось до Юрія Олефіренка. На війні в Афганістані він був і розвідником-снайпером, і начальником речової майстерні в столиці країни – Кабулі. Військовослужбовець вивчив і вільно володів арабською мовою. Міг не тільки говорити з місцевими жителями, а й писати вірші. Але що він пережив, що бачив, що відчував – з рідних ніхто не здогадується. Радянська влада забороняла щось говорити про цю війну. Він усе тримав у секреті. Розповідав лише товаришам по службі, але і вони мовчать.

"Ніхто не знав, що Юра потрапив туди, – каже Петро Олефіренко. – Потім вже звідти написав, що в Афганістані. Сильно він не любив про це говорити, щоб ніхто не знав. Раніше воно добровільно, але примусово було".

У серпні 1988 Олефіренко повернувся з Афганістану та вступив до Рязанського вищого повітряно-десантного командного училища у Росії. Там познайомився зі своєю дружиною Оленою, з якою вони потому прожили багато років. Через чотири роки разом із нею він повернувся у тоді ще Кіровоград та створив тут родину. Але своє життя цілком присвятив армії. З 1992 по 2010 рік він був на різних посадах спочатку в 50-му окремому навчальному загоні спеціальної підготовки у Кропивницькому, а потім у третьому морському центрі спеціальних операцій в Очакові.

Його товариш по службі у центрі Сергій Шкодін згадує, до своїх підлеглих Юрій звертався так – "Синку". "Прийшов новий офіцер. Ми одразу помітили, що серйозний чоловік. Хлопці за ним тягнулися, як офіцери, так і контрактники. Багато історій розповідав нам з Афганістану. Давав уроки служби та життя".

Вдома з нетерпінням чекала родина: жінка Олена та дві доньки Ольга та Олеся. Кожен його візит додому, це маленьке свято, згадує Олеся Олефіренко. "Більшість часу він був на роботі. Це була його друга родина. Вона чомусь займала більшість часу, ніж ми. Але це не означає, що він нас любив менше. Наша мама часто нам з сестрою каже, що бути жінкою військового – дуже складна і відповідальна справа. Тут не може бути претензій чи незадоволень. Вже заздалегідь ми мали готуватись, що його буде мало. Ми можемо захотіти поїхати кудись мандрувати, а він не зможе. Ми не можемо ображатися. Тому ми чекали стільки, скільки мали. Чекали ось цю зустріч, коли радісно його зустрічаємо, з усмішками та обіймами.

Найдовше, згадує, чекали три місяці. Коли Юрій Олефіренко брав участь у миротворчій місії з жовтня 2008-го по грудень 2009-й рік у складі литовського контингенту в міжнародній коаліційній місії зі сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан під проводом НАТО. Всього у складі контингенту — сім українських миротворців. Юрій був командиром української розвідки, працюючи одночасно і головним перекладачем української миротворчої місії.

"Ми дуже турбувались. Кожного дня зідзвонювались о сьомій і розмовляли. Але були такі випадки, коли він два дні не виходив на зв'язок. Мама потім сварила його, що не попередив, бо ми переживали. Але там гори, може не бути зв'язку чи завдання якесь. Наша мама переймалася найбільше", – згадує Олеся Олефіренко.

Вдома

У 2010-му році Юрій Олефіренко пішов на пенсію. Колишній військовий став більше часу присвячувати своїм хобі. Йому подобалось побути наодинці: закинути вудку у водосховищі чи взяти улюблену рушницю із власними ініціалами та поїхати в ліс на полювання.

"Як будь-якій людині, йому хотілось побути на самоті. Але ми багато виїжджали разом. З наметами, з родичами. Нам завжди було весело разом", – каже Олеся Олефіренко.

Російська агресія

Сімейна ідилія тривала не довго. У 2013 році почався Майдан, а в лютому 2014 російська агресія. "Ми бачили, що це все його дуже пригнічує. Тому він пішов до військкомату. Я навіть пам'ятаю, що це був травень. Я казала мамі: не дозволяй йому йти. Але це було неможливо. Якщо в нього була якась ціль, він нікого не слухав. Навіть, якщо це коштувало йому життя", – каже донька.

Олеся нині згадує, як часто розмовляли про війну на Сході. "У нього була завжди одна фраза. "А хто, як не я? Хто захистить український народ?". І він пішов. У нас було питання, а як же ми? Ми ж теж потребуємо опіки, допомоги, захисту. Але він казав: якщо я буду там, ви будете спокійно їсти борщ або вареники. Якщо я туди не піду, багато яких міст ще загарбають, люди будуть страждати".

У 2014 році він добровільно пішов у військкомат та долучився до формування та бойового злагодження 42-го кіровоградського батальйону територіальної оборони "Рух Опору". З червня по вересень 2014 року був командиром 42-го батальйону територіальної оборони Оперативного командування "Південь". Побратим Сергій Шкодін згадує, як востаннє його побачив. Тоді Сергій після важкого поранення, яке отримав на Сході України, лікувався у госпіталі в Одесі. Юрій Олефіренко прийшов його навідати.

"В Одесі був штаб Міністерства внутрішніх справ. Юрій Борисович приїхав до командира і зайшов до мене. Розповів, що його назначили командиром військової частини. Я зрадів, що це буде саме він. Це було після того, як загинув наш Зінченко, попередній командир".

Вже з літа 2014 року Олефіренко брав участь в антитерористичній операції на сході України. Коли вдавалося приїхати додому, сім’ї про жахи війни нічого не розповідав. "Військові справи він залишав за порогом нашої оселі. Навіть коли він був на Сході, розповідав телефоном: лежу у наметі, поруч зі мною киця, яку я виховую. Тобто знаєте, щось таке нестрашне. Але це було не так. Він дуже багато приховував від нас, на жаль", – згадує донька.

Смерть та спогади рідних

Зима. Олена, Олеся й Ольга Олефіренки разом зустрічали Новий 2015-й рік. Тим часом Юрій Олефіренко був у зоні АТО, і ніхто з сім'ї не знав, чи встигне він доїхати до початку дванадцятої. За дві хвилини до нового року біля дому зупинилась машина. Родина вибігла на двір зустрічати захисника. Усі обнімалися, раділи та загадували бажання, поки годинник бив двадцяту. У той момент ніхто не знав, що це останній Новий Рік, який родина відсвяткує разом.

Це сталося 16 січня 2015 року. На Донеччині біля сіл Гранітне та Миколаївка. Юрій Олефіренко зі своїми підлеглими збирав розвідні дані про розташування мінометної батареї бойовиків у районі села Павлополя. Раптом почався мінометний обстріл. Щоб врятувати трьох підлеглих від ворожого вогню, офіцер накрив їх власним тілом. Сам же отримав важкі поранення, від яких помер по дорозі в лікарню.

"Це був вечір, – згадує Олеся Олефіренко. – У квартиру зайшли військові, ми тоді все зрозуміли. Тому що коли багато військових, це було не просто так. Їх очі були опущені. Почались істерики, дуже боляче згадувати".

Каже, з часом біль не минув.

Джерело