Двоє незнайомців у потязі починають розмову. Перший вказує на пакунок на багажній полиці: «Що в ньому?». Власник пакунка відповідає: «Це Макгафін». Перший незнайомець запитує: «Що таке макгафін? Другий відповідає: «Ну, це пристрій для відлову левів у Шотландському нагір'ї». Перший незнайомець заперечує: «Але ж у Шотландському нагір'ї немає левів!» «Ну, тоді, – каже власник пакунка, – це не Макгафін!»
У кіно Макгафін – це наративний прийом, що зазвичай означає таємничий, бажаний об'єкт, який рухає сюжет. Він призводить до важливих подій, але його власне значення часто залишається незрозумілим.
Відомими Макгаффінами є портфель у «Кримінальному чтиві», його підсвічений вміст, завжди прихований від глядачів, а також будь-яка кількість секретних документів у трилерах Альфреда Гічкока, який найбільше асоціюється з цим прийомом. Гічкок також запропонував анекдот про незнайомців у поїзді як історію походження терміну, описавши Макгаффін як «річ, за якою полюють шпигуни, але яка не цікавить глядачів».
Геополітичний Макгафін – село Ковбасна в Придністров'ї, сепаратистській території Молдови. Тут розташований найбільший у Східній Європі, як дехто вважає, склад боєприпасів, пережиток холодної війни. Його охороняють близько 1500 російських військових. Розташування складу (200 кілометрів від кордону члена НАТО, Румунії, і два кілометри від кордону України) гарантувало йому увагу урядів і шпигунів. Тим часом люди, що живуть у цьому районі, здебільшого байдужі до його присутності.
Однак ситуація змінюється, оскільки війна в Україні сприяє політичним потрясінням у Молдові. Упродовж останніх шести тижнів лідери Молдови та Придністров'я звинуватили російський та український уряди у підготовці змови з метою їхнього повалення. Ковбасна згадується в звинуваченнях у геополітичних інтригах та підступах. У цьому матеріалі, підготованому на основі репортажів з Молдови та України, розглядається достовірність і контекст цих звинувачень.
Після року виснажливої війни російські та українські війська попереджають про нестачу боєприпасів. Обидві сторони значною мірою покладаються на зброю совєтських часів. За оцінками, у Ковбасній зберігається близько 20 тис. тонн старих совєтських боєприпасів. Скарги на «снарядний голод» викликали припущення, що обидві сторони розглядають цей склад як засіб поповнення своїх боєзапасів. Однак неясно, чи арсенал у Кобвасній все ще придатний для використання після десятиліть зберігання. Склад не перевірявся міжнародними спостерігачами понад 15 років. Його вміст – кількість і стан боєприпасів – відомий лише російським військовим та їхнім придністровським союзникам.
Війна в Україні також викликала побоювання, що сховище може бути підірване – або випадково ракетою, або навмисно в результаті саботажу з боку України чи Росії. Експерти з Молдови – країни, яка розглядає російську базу в Кобасній як загрозу своєму суверенітетові – стверджують, що вибух складованих боєприпасів за потужністю може бути еквівалентний атомній бомбі, скинутій на Хіросіму. Інші експерти кажуть, що вибух можна порівняти з наслідками вибуху 2020 року – шквалом, який пронісся через гавань і центр Бейрута. Хоча неможливо точно оцінити ймовірні наслідки вибуху, більшість оцінок говорять про гуманітарну та екологічну катастрофу, що пошириться далеко за межі придністровської території.
«Наявність такої великої кількості старих боєприпасів в одному місці становить фізичну небезпеку для навколишнього населення, – сказав Вільям Хілл, колишній посол у Молдові від Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), міжурядового органу, який здійснював нагляд за ранніми, частково успішними зусиллями з очищення складу. – Боєприпаси старі, а старі боєприпаси не стають безпечнішими. Найбільша небезпека полягає в тому, що деякі або всі боєприпаси можуть вибухнути. А оскільки їх дуже багато, це може бути досить потужний вибух».
Ризик випадкової детонації в Ковбасній збільшився через бойові дії в Україні. «Війна – це безлад, і ми вже бачили, як конфлікт поширюється далеко від лінії фронту», – сказала Емілі Ферріс, науковий працівник з питань Росії та Євразії в Королівському інституті об'єднаних збройних сил (RUSI), лондонському аналітичному центрі з питань оборони і безпеки. Вона навела приклади атак на інфраструктуру на півдні Росії і в глибині української території, а також випадки падіння уламків ракет на території Польщі й Молдови: «Деякі з них випадкові, деякі – ні. Але чим ближче обидві сторони підходять до війни на виснаження, тим ризикованішою стає їхня поведінка».
Ферріс зазначила, що російська та українська військова розвідка продемонстрували зростаючу схильність до ризику, плануючи амбітні атаки далеко від лінії фронту: «Це свого роду паралельна війна між двома розвідувальними службами».
Позиція Придністров'я у Молдові приблизно аналогічна ролі Донбасу в Україні та Південної Осетії в Грузії. Всі вони є сепаратистськими територіями, які дають Росії важелі впливу на країни, що намагаються вийти зі сфери її впливу. Ковбасна слугує пунктом опори для цього важеля. Міжнародні зусилля, спрямовані на утилізацію небезпечних запасів, під наглядом ОБСЄ, зайшли в глухий кут з 2004 року, коли Придністров'я відмовилося від співпраці. Росія заявляє, що її військова присутність в регіоні необхідна для збереження складу, в той час як Молдова стверджує, що Росія використовує склад як привід для збереження своєї військової присутності. Росія називає свої війська в Молдові миротворцями. Жителі регіону, котрі вважають Росію головною загрозою миру, сприймають цей опис – як і повідомлення про левів у Шотландському нагір'ї – з недовірою.
Як ми до цього дійшли?
Молдова бачить в Україні щось схоже на себе. Обидві країни є колишніми совєтськими республіками, які прагнули тісніших зв'язків з країнами на захід від них. При цьому обидві викликали жорстокий опір з боку російськомовних меншин на сході. В останнє десятиліття совєтської влади в Молдові я бачив демонстрації із закликами до культурної свободи та возз'єднання з Румунією, західним сусідом, з яким ми розмовляємо однією мовою. У той час молодих людей призивали на військову службу. Страх загинути на далекій війні Афганістану підживлював антипатію до Москви.
Коли на совєтських уламках, постала незалежна Молдова, вона встановила міцні зв'язки з Румунією. Це викликало тривогу в Придністров'ї, клаптику території на сході, між річкою Дністер і кордоном з Україною. Тамтешнє населення історично більше симпатизувало Росії; більшість з них розмовляє російською, а не румунською мовою. У 1992 році молдовські військові та придністровські сепаратисти розпочали війну. Запеклий чотиримісячний конфлікт завершився за посередництва Росії. В рамках угоди про перемир'я Росія надала близько 500 військовослужбовців для спільних миротворчих сил, які мали охороняти буферну зону, що відокремлювала територію, якою керувала влада Придністров'я, від більшої частини країни, якою керував уряд Молдови. Ці російські миротворці фактично доповнили сили, залишені для охорони складу в Ковбасній.
Придністров'я справді стало форпостом російського впливу, його політика й економіка костеніють у лещатах репресивної, прокремлівської еліти. Іноземні журналісти та мандрівники, як правило, описують його як тематичну версію Совєтського Союзу, застиглу в часі, де на площах домінують пам'ятники Леніну та Марксу. Заводи совєтських часів на цій території є, мабуть, пам'ятниками впливу Москви, який досі триває. Придністров'я було інтенсивно індустріалізоване комуністами, і сьогодні в його економіці домінує переробна промисловість. Заводи Придністров'я значною мірою субсидуються – вони майже нічого не платять за російський газ, який забезпечує їхні енергетичні потреби.
Енергоємна металургійна промисловість забезпечує більше половини промислового виробництва території. Вона зосереджена в місті Рибниця, де завод, який раніше належав російському конгломерату «Металоінвест», приваблював робітників звідусіль. «Молоді люди, які поїхали працювати до Рибниці, зрештою, там і залишилися, – сказав Сергій Паламарчук, мер Малого Куяльника, невеликого українського села, розташованого по той бік кордону. – Тепер тут (у селі) залишилися тільки їхні батьки».
Паламарчук розповів, що більшість жителів його села симпатизували Росії до вторгнення минулого року. Російські ракети влучили у військові казарми в селі вранці 24 лютого 2022 року, в результаті чого загинуло понад 20 солдатів. «Після цієї атаки ставлення до Росії докорінно змінилося», – переконує Паламарчук. У минулому, за його словами, багато хто в селі покладав надії на економічний бум у Придністров'ї. «Цього не сталося – земля обітована зникла, &ndas
Джерело
